ОМКФ-2016: За принципом Марини Разбєжкіної
20 липня в одеському кінотеатрі «Родина» в рамках Літньої кіношколи 7-ого Одеського міжнародного кінофестивалю відбувся майстер-клас російської кінодокументалістки, педагога та керівника школи документального кіно та театру Марини Разбєжкіної. Зустріч була присвячена принципам показу реальності на екрані та як її віднайти.
«Наразі головним правдивим джерелом реальності є документальне кіно, яке також може бути телевізійним та реальним» - стверджує Разбєжкіна. – «ЗМІ в наш час є агресивно брехливими та не засвідчують те що відбувається в реальності.»
Реальність складається з багатьох глибинних площин, в яких відображається те, що відбувається з людиною. Їй неможливо дати якесь конкретне визначення через словник. Об’єктивною є перша реальність, а не друга і кожен з нас простежує свою реальність. Не буває доброго чи поганого документального кіно, адже це залежить від реальної історії, про яку йде оповідь.
Документальне кіно подовжує життя людини навічно, навіть якщо це кадри «сивої давнини» і невідомо яка наступна доля була в персонажів на плівці – все одно на ній вони лишаються тими якими були. Документалістика не висвітлює історію з ефектом т.зв. «шмарклів у цукорі» як це робиться на ТБ - тут діє посилений шоковий принцип, а не надмірна телевізійна сентиментальність.
«Не кожна людина може бути героєм документального фільму. Герой не обов’язково мусить мати ознаки якогось вартісного героїзму за професією, статками, походженням, фізичними даними. Героєм може бути й звичайна людина, яка також викликає неабиякий інтерес. Зараз люди не стільки бояться камери, як минулого століття, бо їм є що розповісти, якийсь цікавий сюжет, і багато з них йде на компроміс з документалістами, які підходять до громадян з якимись запитаннями чи проханням зняти про них фільм»
Марина Разбєжкіна навела приклад своєї студентки, яка провела 3 місяці в квартирі самотньої жінки, яка всиновила трьох дітей, і слідкувала за їхніми відносинами. Тобто, режисерка не злякалась увійти в атмосферу героїв, про яких зніматиме стрічку, і має проникнутися нею аби краще зрозуміти сенс історії.
Якщо ти показуєш історію з особливим авторським поглядом, то маєш серйозно відчути те, що відчуває твій герой – має відбутись пам'ять тіла. Повторювати ті ж рухи, міркувати так само. Документаліст не має почувати себе комфортно, йому має бути лячно та боляче. Аби передати цю подію з розширеним простором зору. Ми маємо нічого не боятись і де в чому обмежувати себе, аби врешті отримати кінцеву свободу.
Найскладніше для режисера-документаліста – пошук історії. Насправді ж історії навколо нас – за ними не треба підійматись на Джомолонгму, спілкуватись з аборигенами, перепливати море. Вони поряд і можна почати знімати з чогось малого, наприклад, зі стосунків між близькими. Їх напочатку відобразити буде досить складно, проте тільки так можна перейти до подальших більш поширених колізій.
"Документальне кіно фіксує найтонші відтінки в людині з притаманними ритмом та формою."
Відома документалістка розповіла по свою кіно школу де 13 викладачів ведуть свої предмети як і сама спікер. На перших етапах навчання Марина просить студентів зняти трейлери до власних фільмів та маленькі етюди, аби вони самостійно змогли побачити та аналізувати свого героя, змогли запропонувати його життя винести на широкий загал, не боялись розкритись.
Наприклад, одним з завдань є відзняти чаювання реальних людей, аби простежити яка розмова чи які почуття вони між собою переживають. Аби потренувати вміння знімати чужих людей просто підходьте до них із камерою і знімайте як вони будуть на це реагувати, остерігаючись поганих наслідків звичайно. Серед ускладнених завдань є висвітлити якісь глибокі почуття як-то щастя чи відчай і не кожен з цим впорається.
Студенти не мають покладатися на майстерність класиків минулого століття та повторювати їхній стиль – вони мають відстоювати власне авторство, мусять вибудовувати власні стосунки з часом в якому живуть, не треба копіювати Сезанна чи Фелліні. З власним фокусом без прийнятих штампів.
«Зараз я зустрічаю багато 20-річних студентів, які мислять як 80-річні. І це дуже погано, бо вони мають думати по-сучасному. Треба прибрати пієтет перед майстрами і давати собі волю думок»
В школі Разбєжкіної є такий предмет як конструювання реальності, де студентів навчають, як вміти вибудовувати власну реальність, чи то реконструювати її. Як це зробила канадська режисерка Сара Поллі у стрічці «Історія яку ми розповідаємо», де герої реальної історії є насправді акторами, чому не віриш і дізнаєшся тільки у кінці фільму.
Також, студенти школи слідують такому понять як «зона змії» - окремий особистий простір, межа між інтимним життям людини та камерою. Тобто, та відстань, на яку може наблизитись камера аби відзняти приватний епізод з життя героя і не стривожити його.
Є окремі заборони, які вчать студентів обмежуванню:
1) знімати без штативу – камера є продовженням руки і треба навчитись тримати її спокійно;
2) не використовувати «зум» чи трансфокатор – треба підійти чи відійти від об’єкта аби збільшити чи зменшити його в кадрі;
3) не збирати інформацію синхронами як в тележурналістиці;
4) не додавати закадрового тексту чи музики;
5) без прихованої камери - прямий контакт з середовищем, аби герой бачив вас а ви його.
Все це дозволяє глядачу точніше пережити екранну реальність як можна сильніше, порівняти її зі своєю, простежити як вона вплине на нього.
Picture source: http://www.diva.by/news/focus/kinofestinal-listopad=provodit-master-klassy-s-professionalami-kino.html
