ОМКФ-2016: документалістика за Віталієм Манським

21 липня в одеському кінотеатрі “Родина” відбувся майстер-клас відомого документаліста зі Львова Віталія Манського, який пройшов у рамках Літньої кіношколи 7-го Одеського міжнародного кінофестивалю.

На цьогорічний фестиваль Віталій привіз новий фільм “Рідні” про своїх родичів з різних куточків України та їхнє ставлення до Революції Гідності. Над фільмом режисер почав працювати у перерві між створенням хіту “У променях сонця” про Північну Корею. Віталій відчув необхідность розповісти про пореволюційне життя на рідній землі.

“У мене є така звичка з'являтись як автор у своїх фільмах” - наголошує режисер. - “Наприклад у стрічці “Наша Родина”, який складається з маленьких новел, є щирий та чесний епізод зі мною де я є водночас і оповідачем. Це своєрідне мірило, інструментарій для документаліста — зберігати власну щирість і вести оповідь як її бачиш сам з усіма подробицями. Я вимушений був припинити монтажну роботу над “У променях сонця” і поїхати після Майдану з Пхеньяну до Львова знімати “Рідних” … Я навіть не думав, що буду робити це кіно, бо мав мало інформації про події в Україні, оскільки я живу в Росії. І приїхавши на батьківщину, я почав переглядати хронологію новин задом-наперед як закінчився і з чого починався Майдан. Це фантастичне почуття, коли переглядаєш історичну подію з кінця до початку і спостерігаєш за цими змінами, щось підштовхує тебе до створення фільму … у документаліста необов'язково є заздалегідь означена тема для висвітлення, сюжет може прийти зовсім зненацька і ти не очікуєш яким він буде. Тому будьте уважними до того, що відбувається навколо вас!””

Задля тренування документалістам-початківцям, щоб не боятися знімати, Манський рекомендував провести тест — мати розмову сам-на-сам дивлячись на себе у дзеркало, дивлячись як ти говориш і про що. І на фестивалях наразі мало є таких документальних автопортретів, де режисер оповідав би щось про свою біографію. Зацікавлення викликають лише якісь сторонні теми.

“Якщо ти не цікавий своєму герою — то нема й у глядача інтересу дивитись твоє кіно. Зняти щось про свого героя, щось вражаюче, якісь “вершки” можна, але не з почуттям обов'язку. До героя повинна лежати душа, а не професійна потреба. Всіх героїв ви об'єднуєте власним інтересом, немає інтересу — нащо тоді робити кіно? З тих про кого я знімав, Путін не менш цікавий ніж гурт “Тату” (можливо гурт навіть цікавіше) чи той же Далай-лама!”

ТБ наразі, за думкою Манського, не транслює творчу працю документалістів, воно виконує зовсім інші функції. Воно не лікує, воно може формувати суспільство. В одному випадку — в цивілізоване, в іншому — те, яке ми маємо сьогодні.

“Якщо ти знімаєш якусь тяжку документальну подію, ти як режисер мусиш відчувати певний душевний чи фізичний біль і бути безжалісним аби отримати гарний результат. Лікар не має втрачати свідомість коли під час лікування пацієнта бачить кров, він не мусить так безглуздо шкодити йому, бо він мусить пройти через цей біль як і пацієнт, а біль є складовою гарного і здорового лікування!”

Документаліст не може бути порядною людиною. Будь-який фільм проходить через монтаж, а він є “вбивством творця” через відкидання цікавих кадрів та епізодів. З інтерв'ю можуть викидатись фрагменти як непотріб, але якщо ти цього не зробиш, не змонтуєш те, що відзняв і не обереш лише частину — ти не документаліст.

“Під час створення ігрового кіно ти завжди щось віддаєш на знімальному майданчику” - зауважує Манський. - “Віддаєш сили й терпіння і вкладаєш знання в неживі предмети, акторів, декорації й техніку. Коли знімаєш документалістику — ти навпаки збираєш, збагачуєшся, збираєш щось корисне. Коли я поїхав у Північну Корею — я отримав реальність в 25-D, а глядачі в 2-D. Тобто ти можеш потрапити в якесь інше середовище і насититись його атмосферою сповна. Коли я працював над фільмом “Труба” про газове сполучення між РФ та Україною, почав переконуватись, на той час, що ця газова труба є не тільки чинником економічного поєднання, але й якимось братнім вузлом, що на цьому тримаються відносини між двома сусідніми країнами, але виявилось зовсім інакше”.

Документальне кіно не існує там, де є вже запланований напрям камери та крупність кадру — тоді немає документу. В тебе має бути власне бачення, власна оцінка майбутньої реальності, що перед тобою, але не забувай, що головне - це герой чи подія, про яку йде мова і ти маєш її показати такою якою вона була насправді, і водночас, з особливим творчим підходом.

“Якщо у фільма є один глядач, отже будуть й мільйони. Треба вміти знаходити підхід до аудиторії і створювати щось саме для неї, маючи монолог з екрану чи захоплювати кадрами з приватної хроніки — мати живе спілкування з глядачами...”

“Старше на 10 минут” Герца Франка є, на думку Манського, найкращим документальним фільмом “доцифрової ери”.

“Журналістика закріплює весь комплекс проблеми, функція глядача — споживати продукт і він тобі підноситься як комплексний обід. У документалістиці — роль глядача впускати в себе атмосферу та будувати власне сприйняття від побаченого. У документальному фільмі правил особливих нема, одначе його можна зрозуміти навіть вимкнув звук...”

Манському не подобається розподіл кіно на художнє та ігрове. Йому правильним здається ігрове та неігрове кіно.

“Якщо у фільмі відсутній конфлікт — цього фільма немає!”.

Picture source: http://www.telekritika.ua/lyudi/2016-07-27/114934