«Сонечко» для Львова від Анни Смолій

Анна Смолій, режисер і сценарист, отримала гран-прі на фестивалі сценарної майстерності «КІНОСКРИПТ», премію 5 тисяч гривень за сценарій «Сонечко» і можливість екранізації сценарію кінокомпанією «STAR МЕDІА»

Коли відсилала сценарій на «КІНОСКРИПТ» сподівалася на перемогу? Які були очікування від фестивалю?

Це була випадковість, на фейсбуці я побачила, що «КІНОСКРИПТ» відкрив конкурс і я встигаю за дедлайном надіслати сценарій, хоча були певні застереження, що на державних конкурсах важко пробитися молодим (прим. «КІНОСКРИПТ» - це незалежний фестиваль сценарної майстерності).

Лише назви Будинок кіно, Держкіно – молодих кінематографістів відлякують, бо це державні структури і не завжди зрозуміло як вони працюють тому, здається, що все заздалегідь розплановано. І от яким же було здивування, що саме мій сценарій переміг! Коли мене запросили на церемонію, думала, що їду за призом глядацьких симпатій чи спеціальною відзнакою, а коли отримала гран-прі – це був шок!

Розкажи про ідею, як вона з’явилася і де плануєш її реалізувати?

Ідея сценарію з’явилася у Лондоні, коли я була на воркшопі зі сценарної майстерності. Я побачила ситуацію у лондонському метро, точніше у міському потязі. Це був такий собі дивак, який завдяки сонечку знайомився з дівчатами… і я почала думати, ставити собі запитання, чи спеціально він це робить, яка у нього мета, і коли з’явилися відповіді – виникла ідея, яку почала розробляти на сценарному воркшопі. Мої тьютори (tutor - викладач, інструктор) сказали, що це сто відсотків короткий метр і я розробила перший драфт (draft - ескіз, чернетка, план) історії. Я зачитала в групі і мені дали фітбеки (feedback - зворотній зв’язок), досить корисні, а потім був другий, третій драфт, а на четвертому драфті вже оформився сценарій. Коли приїхала до України, то адаптувала сценарій під львівські реалії, бо зараз живу у Львові.

Це було легко зробити?

Історія універсальна і вона лягає на Львів, на Нью-Йорк, на Київ, на будь-яке місто.

Отже Львів? А що приваблює тебе у цьому місті?

Це не був мій свідомий вибір, так склалося, що мій чоловік приїхав сюди працювати, а я жила на два міста. Працювала на 1+1 і після зйомок експресом їхала до Львова, а на ранок знову тим самим експресом до Києва. За рік таких подорожей страшенно втомилася і треба було зробити вибір. Я звільнилася зі «Сніданку 1+1» і переїхала до чоловіка у Львів. Тут відчула свободу, якої була позбавлена на виробництві, коли щодня треба здавати матеріал. У Львові вперше змогла кайфувати від того, що можна просто стояти на вулиці та спостерігати за життям. Живу в центрі міста, фактично в музеї, прокидаюся в музеї, лягаю спати в музеї. У Києві я просто жила в спальному районі і щодня похід до метро був понад мої естетичні зусилля (сміється).

А творити в музеї хочеться?

Абсолютно. Я нарешті вловила атмосферу міста, бо коли я приїхала, то місто для мене виглядало як суцільна кіно декорація історичного фільму, де все несправжнє і тільки для туристів, але згодом відчула, що людина має жити серед краси і насолоджуватися нею.

Чи існує у Львові кіно середовище, де можна реалізуватися як режисер?

Існує. Це такий тоненький прошарок, але він є. Дякуючи Олі Райтер, ми зустрічаємося двічі на рік на Lviv film meeting. Також є фестиваль «WIZZ-ART», де показують різне за жанром і форматом кіно, експериментальне включно. Тепер є новий фестиваль «Кіномаршрут»…

Так, цього року вперше з’явився у Жовкві кіно-медіа фестиваль для молоді «Кіномаршрут»…

Чула про цей фестиваль дуже теплі відгуки, але тоді я ще перебувала у Лондоні. Наступного року теж, сподіваюся, долучитися. Здається, фільм Філіпа Сотниченко «Син» переміг…

Відео виробництво у Львові є, але воно не так сильно розвинене як у Києві. Немає такого запиту. Так само у Львові є телебачення, але туди мене не тягне. Краще цей час використати на розробку своїх сценаріїв та зйомки фільмів.

Тобто львівське кіно ще не визріло?

Ні, чому? Тут відбуваються зйомки. Працює львівська кінокомісія. Якщо ти виграєш пітчінг, то комісія, як я розумію, зобов’язана допомогти тобі реалізувати проект. Але я жодного разу не подавалася туди. Поки що не можу довірити свій проект кінокомісії, немає впевненості. А загалом львівська кінокомісія вже реалізувала не один проект. Щось таки відбувається у Львові.

Навіть, співпрацюючи зі «STAR МЕDІА», які підтримали екранізацію «Сонечка», буду наполягати, щоб знімали у Львові, щоб це було галицьке виробництво з львівськими акторами, локаціями.

У тебе вже є претенденти на головну роль?

Поки що немає, але є деякі фаворити, з якими я вже працювала – робили трейлер для книги. Одна з них - Анна Матійченко (прим. Анна Матійченко – акторка театру ім. М. Заньковецької). Вона настільки цікава для мене з кінематографічної точки зору, що саме під неї написала би сценарій.

Ти стажувалася за кордоном. Які відмінності між кіноосвітою тут і там тебе найбільш вразили?

Я стажувалася у Лондонській Академії на сценарному інтенсиві. Зранку до вечора навчання з одиним кофі-брейком за ввесь день. 2-3 години - лекції, а далі - практичні завдання. Наприклад, треба було розглянути відомі казки з іншої точки зору. У мене була «Русалонька». От з неї зробила аферистку, яка вирішила у принца забрати усі статки.

Потім були колективні заняття, коли ми мали створити спільний короткий метр. Кожен навмання називав героя, вказував скільки років, де він народився, його батьків, професію, а потім логічно викладали історію. Усе для того, щоб не чекати натхнення для роботи, а навчитися працювати за будь-яких умов, тобто бути завжди в робочому тонусі. А ще мене вразили завдання від тьюторів: як показати, що людина обдарована музично або належить до певного класового прошарку, як позбутися відомих кліше в кіно і не банально розповісти про місто Нью-Йорк. Це деталі, які необхідні для пошуку свого стилю в кіномові.

В українській кіношколі бракує такої системності, відчуття виробництва. На початку курсу нас було 13, а до кінця дійшло лише 5. Молоді люди розчаровуються у системі освіти. Два роки усі захоплені навчанням, бо тільки наближаються до професії, а на третьому – зневіра. Я й сама втратила надію, що дотягну до кінця і щось з того вийде. На четвертому, на щастя, знову з’явилося бажання вчитися і щось шукати. Але з іншого боку, де тоді навчатися кінематографістам в Україні як не в університеті Карпенка-Карого? І хоча [освіта] недосконала, бо важко зрозуміти на чому кінофакультет тримається – застаріла методологія і підходи. Але це місце, де збираються однодумці, ті, хто хочуть в майбутньому робити кіно в Україні. Наперекір усьому. Зараз для мене після трьох років на телебаченні, яке тримало в тонусі, настав час знімати кіно.

Якщо їхати за кордон здобувати кіноосвіту, то краще одразу знати у кого будеш вчитися. От наприклад, я обожнюю Вонга Карвая, китайського кінорежисера. Його естетика мені дуже близька. На жаль, на вивчення китайської мови треба витратити з десяток років, а за цей час усе може змінитися. Тому треба обережно робити вибір, обдумуючи кожен крок.

Як поєднуються режисура і Deliсateka ?

Помітила, що чим більше зайнята, тим краще для мене. Тому що кіно в Україні – це розкіш. Треба мати час і робити його наперекір усьому. Кіно не приносить мені фінансового прибутку, але сподіваюся, що незабаром ця ситуація зміниться.

Deliсateka – це мрія мого чоловіка і його партнера Романа: створити у центрі Львова такий собі бургер-бар. А для мене важливо, щоб його мрії так само збувалися як мої. Зробити ресторан все-таки важче ніж зняти короткий метр. Але у нас класна команда. Це так важливо, що є однодумці, які готові брати на себе усі ризики і вміти спільно працювати на ідею.

Це те, чого бракує в кіно - команди. Бо якщо кожен пише щось собі сам, шукає для себе конкурс, навіть, якщо виграє, але ідеями ні з ким не ділиться, не спілкується, не шукає однодумців – це програш. Ми конкурентоспроможні з зарубіжними кінематографістами. Це демонструють перемоги на великих міжнародних фестивалях. Хочеться, щоб Україна була в їхньому контексті, а не варилася сама в собі.

Тоді повернемося до «КІНОСКРИПТу», як розвивати сценарний фестиваль, так би мовити, в контексті?

Ваша система фідбеків мені подобається. Цей зворотній зв’язок доводить, що твій сценарій таки прочитали, а крім того ще й дали рекомендацію як його поліпшити. Є привід задуматися як написати краще.

А що додати до фестивалю мабуть краще відомо організаторам, це їхня внутрішня кухня. Хоча скажу про Будинок кіно - столичний, єдиний… там, здається, час застиг як у бурштині... думаю, «КІНОСКРИПТ» має відозмінити середовище. Молодь повинна з’явитися. Це дуже символічне місце. І, звичайно, такий фестиваль мав би тривати тиждень. Крім фінансування багато залежить від професіоналів кінематографу від їхнього розуміння, що подібні фестивалі слід розвивати, не дуже сподіваючись на гонорари. У тому має проявитися наша кіномистецька єдність, командний дух!

Що ти запланувала реалізувати цього року?

Відзняти сценарій «Сонечко» у Львові з львівськими акторами, які будуть говорити по-галицьки природно, живою мовою. Не буду ж навчати киян і везти їх сюди! Треба тут спробувати зробити!